Таємна мова КОБЗАРІВ

      Сьогодні, на Черкащині, знавців цієї мови  вже не знайти... Втім, і кобзарів – одиниці!

     Про саме існування таємної мови, якою у XVIII – XIX століттях спілкувалися між собою українські кобзарі і лірники, сьогодні мало хто знає. Відійшли в минуле таємничі сліпі співці української героїки – занесено їх вітрами сучасності, загублено у сталінських таборах... Кобзарі, кажуть, були спадкоємцями давньоруських гуслярів-билинників. А ще кажуть, що Богдан Хмельницький наказав кобзарям їхати у військових походах за гетьманом, узяв народних співців, цих українських поширювачів новин і пропагандистів, під свій захист... Кобзарі завжди здавалися більшості людей носіями якоїсь таємниці, мало не чаклунами-характерниками, й існування секретної "лебійської" (тобто, "дідівської") або "шлепецької" ("сліпецької") мови (насправді – пофесійного жаргону) лише додавало кобзарям таємничості.

             Сьогодні знавців лебійської мови й удень зі свічкою не знайдеш.

 – Знаю тільки, що така мова була, знаю з літератури окремі слова. Проте самої мови не мав де вивчити, – щиро зізнається Михайло Коваль з Веселого Хутора, що на Драбівщині, один з останніх на Черкащині кобзарів. Він радить звернутися до фахівців з кобзарства, які були колись поводирями у старих кобзарів. Живуть вони у Львові та Харкові...

     А ще ж зовсім недавно, за історичними мірками, якихось сто років тому на Черкащині, Полтавщині чи Поділлі запросто можна було почути щось на кшталт: "В кухаті дулясно. Ботень з крисом, а мо' і з варнагою. Кунсо – як яшпурка..." ("У хаті тепло. Борщ з м'ясом, а може, і з куркою. Хліб – як булка...") або ж: "У битебе клева буштирака, скелиха не вкушморить" ("У тебе добра палиця, собака не вкусить"); "Закапшуй шкребета, щоб ніконто не припнав, яківнись климус" ("Зачини двері, щоб ніхто не прийшов, якийсь злодій").

   Така вона була, лебійська мова. Ще й досі в молодіжному, а також злочинному жаргонах чудом збереглися колись секретні слова: "кльово" (клево) – добре, "галімий" (колись "гальомий") – поганий (інше значення – великий), "лох" – мужик (інше значення – роззява), "хилий" – поганий, "пахан" – впливова людина тощо.

    Для середньовіччя існування професійних таємних мов не було чимсь надзвичайним. Представники тих чи інших професійних об'єднань-цехів свято зберігали таємниці своєї професії, захищаючи їх від самозванців-"партачів" (від латинського "a porte fraternitatis" – поза цехом). Мали свою мову не лише кобзарі-лірники, а й кожухарі, шаповали, бродячі торговці, злодії...

    Дуже поширеною на просторах Російської імперії була мова бродячих торговців-коробейників, які називали себе "офенями". Подекуди офенська мова була настільки поширена, що її вживали в побуті й навіть складали пісні:

Мас накерился тарнюшки

И поклил на юр лепшать,

Мас заклил к алдной шахтенке

Ласенечко почалдать.

Шихта масу тюрюхала:

"Кли на юр лепшать!"

(Я напився вина і пішов додому спати. Зайшов до однієї дівчини трошки побалакати. Дівчина мені сказала: "Йди додому спати!")

      Слова для таємних мов, як вважають науковці, брали з різних джерел – щось запозичували з мов сусідніх народів, якісь слова придумували, спираючись на властивості предметів, а якісь – брали зі звичайної мови й перекручували.

     Сьогодні кобзарська мова зникла – пішла у вічність слідом за самими кобзарями. Та чи зникло прагнення представників різних професій створювати свої жаргони? Досвід нам підказує, що в нових професіях, які складає переважно молодь – люди, схильні до новоутворень – формуються цілі нові жаргони, що навіть не поступаються лебійському. Чого тільки варті комп'ютерні "геймери", "юзери", "відни", "дрова", "клави" і "тачки"!